Хто наш патріарх і від кого приймемо «подарунок нації»

У п’ятницю в Національному драмтеатрі ім. Франка відзначили 70-річчя з дня народження визначного українського актора та режисера Івана Миколайчука. Були виступи, співи, ефектна прем’єра львівського театру ім. Заньковецької «Небилиці про Івана». Ще був Ющенко.

«Випадкових людей тут нема», - сказав хтось зі сцени, і був правий. Вся атмосфера вечора нагадувала домашнє свято тих, кому не байдужа, чи, краще сказати, є рідною українська культура в найпервіснішому сенсі цього слова. Виступи тріо дружини ювіляра Марії Миколайчук з Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською (гурт, до речі, народжений у фільмі «Пропала грамота»), а також ансамблю Тараса Компанійченка «Хорея Козацька» немов змили з душі усі чужинські напластування, поставивши кожного з публіки просто перед лице власної сутності, спільної на всіх. Атмосфера в просяклому запахом буржуазної старовини театрі за лічені хвилини змінилася: ось уже здавалося, ніби сидиш із товаришами у взятому в облогу бастіоні, а навколо – палаюче, скривджене ворогами місто. Та є у нас звитяжний патріарх, на ймення Іван Миколайчук, і все буде окей: вийдемо гуртом з бастіону у місто, візьмемо на кпини ворогів, й запануєм у своїй сторонці…

Цей ідилічний настрій було перервано під час антракту велетенським білим лексусом, що його люди побачили надворі. Стало ясно: справа не обійшлася квітами від КМДА. Хтось приїхав.

«Хтось» виявився Ющенком. Він стояв посеред партеру, оточений хлопцями з «підслушками» у вухах. Екс-президент, у білому вбранні, спілкувався із молодим режисером, який, вочевидь, просив проспонсорувати його фільм. Винятково український. Навколо товпилися жіночки з дітьми й мобільними телефонами наготові, аби сфотографувати нащадків із паном у білому. Поруч спілкувалася із товаришками пані Катерина, у чорному.

Одна з жіночок із налаштованими у режим «фото» мобільниками повелася рішучіше від решти. Вона спритно підсунулася до Ющенка, представилася журналісткою і, не забувши сфотографувати з екс-президентом сина-підлітка, запросила його взяти участь у передачі «Стиль життя». «А на які теми ви хочете говорити?» - поцікавився Ющенко. Отримавши відповідь, що не містила слова «політика», він втішився: «Тепло, тепло… Про святі речі, які можуть допомогти людям у тому, що їм бракує». Наказавши охоронцеві «дати пароль», запросив журналістку проводити зйомки у своїй садибі, зі словами: «Я покажу вам таку Україну, якої ви ще ніколи не бачили».

Всім було б цікаво побачити таку Україну, та ось вже розпочався другий акт вистави театру Заньковецької. У постановці молодого режисера Вадима Сікорського вистава за сценарієм самого Миколайчука (написаним 1983 року, до фільму, який він, через відсутність дозволу, так і не встиг зняти), здавалося б, спонукала забути всілякі ворожі лексуси та знову почуватися у родині, з патріархом-ватажком, який все не знайде спокою через власне альтруїстичне мотто: «Поки світ не стане світом, а кривда – правдою, ходити поміж люди, розвидняти всякі блуди»... Та ні. Ющенко сидів зовсім поруч, і, фірмовим жестом із вистромленим вказівним пальцем охопивши підборіддя, всім своїм виглядом показував, що саме він – і є тутешній патріарх. Навіть так: він те єдине, що залишилося від України. Більше, крім нього, про Україну ніхто не дбає, і за те ніхто його не розуміє і всі цькують. Та в нього місія, тому йому на це плювати. Приблизно таке інформаційне випромінення йшло від фігури Ющенка, поки його охоронці навкруги, намагаючись не перекрикувати голоси акторів, вели побутові перемовини «по манжетах».

Згадалося питання художнього керівника театру ім. Заньковецької Федора Стригуна у першій частині вечора: «Чи усвідомлював Миколайчук, хто він є, що він робить, своє місце в мистецтві і в житті?» Стригун відповів сам собі: «так, усвідомлював» - пославши навздогін байку, як Миколайчук повирізав усю його роль з «Вавілону-ХХ», залишивши, проте, ім’я у титрах. Актора він намагався заспокоїти жартом, що фільм буде «класикою українського кіно», отже гріх засмучуватися. «Дав тобі народ талант – так віддай його весь назад людям, до кінця! Отак жив Миколайчук…» - сказав Стригун.

Пан Ющенко теж, за часів свого правління, час від часу нам щось «віддавав». Не заспокоївся й зараз: вийшовши з зали після закінчення вистави, він провів з кількома чоловіками перемовини такого змісту: «…по Биківні закончить. Приїдуть скульптори. Це має бути жест, подарунок нації…»

«Подарунок нації» у вигляді чергових монументів горю (в цьому селищі поховано близько 120 тисяч розстріляних політрепресованих ) – подарунок вкрай сумнівний. От Марічка Миколайчук, наприклад, у своєму слові подякувала присутнім, «що прийшли на вечір радості з того, що народився такий чоловік, як Іван Миколайчук» - вона навіть не сказала «вечір пам’яті».
В цьому, на мою думку, і полягає головна різниця між цими двома патріархами, справжнім і уявним (себто таким, чий статус існує лише у власній свідомості). «Кіностудія була сильна твоїм духом - бо ти був не один, ти об’єднував, братство робив», - казали про Миколайчука. «Ми любимо акторів не за красу, не за талант – а любимо тих, у кому відчуваємо споріднену душу», - казали про Миколайчука. «Приходь до нас в наші сни – ми тебе дуже любимо і чекаємо!» - казали Миколайчукові. Хто промовить таке до Ющенка? Та з президентів хіба В’ячеславу Чорноволу хотілося б таке сказати – можливо, через те, що президентом він так і не став…

Зі сцени цитували вірш Ліни Костенко про ювіляра: «Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову. Чекали зйомки зали, павільйони, — Чекало все! Іван косив траву». Віктор Андрійович, здавалося б, поводився так само: піднімав з колін українське бджолярство, поки країна поступово, один за одним, втрачала всі здобутки «помаранчевої революції»… Та у випадку з Ющенком косінням трави були б саме державні справи – причому не у вигляді биківнянських могил, а у вигляді піднесеного економічного рівня життя населення. Богдан Ступка у своїй промові про Миколайчука сказав, що «не уявляв собі великого мистецтва українською мовою», поки не подивився його фільми. Так само і нам усім колись, дуже короткомиттєво, здавалося, що до Ющенка ми не уявляли собі справжньої української державності…

Ось я б йому показала «таку Україну, якої ви ще ніколи не бачили». В час пік на метро «Вокзальна».

Джерело:  УНН

2 коментарi Роздрукувати

< Повернутись до всіх блогів

 

Додати коментар

	отримувати повідомлення про відповіді на е-мейл
Ваше Ім'я:
Ваш e-mail:
Коментар:
	Обновити цифри з картинки	Введіть цифри з картинки
	Надіслати

Шановні коментатори!
Перед тим, як залишити коментар під публікацією на сайті УНН, пропонуємо вам ознайомитися із правилами коментування (обміну думками)

На сайті Інформаційного агентства УНН заборонено:

1. Заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади; заклики до зміни адміністративних меж або державного кордону України, порушення порядку, встановленого Конституцією України; заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницького виселення громадян; заклики до агресії або до розв'язування військового конфлікту.
2. Прямі й непрямі образи, зокрема, політиків, чиновників, журналістів, користувачів ресурсу, у тому числі з національної, етнічної, расової чи релігійної приналежності, а також шовіністичні висловлювання.
3. Нецензурні вислови, висловлення порнографічного, еротичного чи сексуального характеру.
4. Реклама, комерційні повідомлення, а також повідомлення, які не мають інформаційного навантаження.
5. Будь-які повідомлення, які заборонені законодавством України.

Коментарі, які будуть розцінені модератором такими, що не відповідають Правилам коментування, будуть видалені без додаткових попереджень та пояснень.

До нижнього коменту, 26 22:42

Відповісти

Дарья Трусова: Ось я б йому показала «таку Україну, якої ви ще ніколи не бачили». В час пік на метро «Вокзальна». \ А якби іще задерла спідницю, Ющенко б точно побачив щось унікальне-:) Правду написала Маша харківська: дури ви

Хороше, не сумнівайтесь, 26 22:21

Відповісти

Трусова, сопля невитерта, а сама то що зробила конретного для держави, для нації окрім триндіння у блогах? Про Ющенка ще не раз буде сказане добре слово. Велику постать бачать на віддалі. А така самозакохана мелюзга як ти лише зникає зі зростанням відстані.