ЧЕРНІВЦІ – КИЇВ. 27 квітня. УНН. Втікачі із зон активних бойових дій тимчасово осідають у відносно мирних регіонах і намагаються якось облаштуватися. Шукають дах над головою – у кращому випадку винаймають квартири, кімнати, оселяються в гуртожитках чи зупиняються у знайомих, у гіршому - приймають пропозиції ночувати якийсь час у спортзалах шкіл чи дитсадків. Після реєстрації у ЦНАПі вони можуть претендувати на безкоштовний продуктовий набір, але не одразу. А поки тривають дні або й тижні очікування, шукають інших можливостей нагодувати себе й родину. Наші співрозмовники стоять на Театральній площі Чернівців у черзі за продуктовими наборами одноденного раціону від благодійної організації. Набір справді одноденний – баночка консервованої квасолі, два пакетики картоплі швидкого приготування, набір злакових батончиків. Та для чималої черги людей це суттєва підтримка. УНН поспілкувався з людьми, поки ті очікували своєї черги.
"Валізу не розпаковую"
У черзі багато людей з дітьми. Молода жінка підштовхує перед собою рожевий візочок, але він порожній – непосидюча дівчинка стрибає поруч. Малючку притримує від необережних рухів хлопчик-підліток. Спочатку жінка на спробу зав’язати з нею розмову реагує стримано: "З Донеччини. Приїхали недавно. Ні, зупинилися не в знайомих, винаймаємо квартиру. Так, знаємо, де ще можна отримати допомогу – у школі, у ЦНАПі. Але ні, ще не отримували". Але після запитань про дітей голос жінки стає м’якшим, а відповіді довірливішими. Дівчинці всього лише 2 роки і 8 місяців, хлопчикові скоро 14. Родина приїхала з Сєвєродонецька. Саме сьогодні відновилися дистанційні заняття в школі, тож хлопчик уже навіть після довгої перерви побував на уроках. "Але валізу я не розпаковую, - зізнається його мама. – Я коли чую сирену, мені дуже, дуже страшно, я не знаю, куди бігти… Хоча, у нас там сирени вже практично не звучали – самі лише суцільні вибухи…". Розходимося вже як добрі знайомі, бажаю родині освоїтися у новому, спокійному місці. Хлопчик усміхається і махає рукою на прощання: "Все буде Україна!"
Як не дивно, наступна сім’я, з якою розговорилися – також з Сєвєродонецька. Таке тепер часто трапляється – далеко від дому зустрічаються ті, хто ніколи за роки і десятиліття не перетинався у рідних містах. Молода жінка і дівчинка-білявка років десяти стоять у черзі, але кажуть, що з ними приїхала ще бабуся дівчинки. Жінка хвилюється і ледь помітно тремтить, дівчинка абсолютно спокійна, щиро і довірливо усміхається. Вони в Чернівцях від 8 квітня. Жінка зізнається, що вже дещо отримували від волонтерських центрів, але то їм приносили знайомі. Самі наважилися щось отримати особисто – вперше. Мешкають у Будинку офіцерів – прихисток надала фірма чоловіка, який причетний до військової діяльності.
Зовсім юна мама двох хлопчиків – приблизно однакових на зріст, але не подібних на обличчя – вже отримала пакунки з продуктами. Вона виглядає спокійною і усміхається – у Чернівцях уже місяць, тут спокійно і до нової обстановки вони вже звикли. Виїхали сюди з Київщини. Живуть у Броварах, а в перший день війни перебралися до батьків у село неподалік. Жінка бідкається, що по селах багато людей, які втікали від росіян, покинули своїх тварин. "Дуже багато людей корів пооставляли, дзвонять і кажуть потім – подивіться за ними, подоїть їх… А чи батько живий – якось навіть не цікавляться…" Також вона обурена тим, що серед населення є різні наводчики: "По новинах дивлюся, що наші оце ремонтують техніку, а росіяни її бомблять… І в Броварах у нас також. Це ж хтось із своїх і здає усе…"
"Ми думали, що росіяни туди не підуть… Але вони і туди зайшли, - розповідає Ольга. - В одне село поруч - зразу, а до нас пізніше. От ми й досиділися… Ми, виходить, між трьох сіл розташовані, і воно все стріляло і літало над нами… Виїхали ми більш-менш нормально. Евакуації від нас не було. Росіяни закрили в’їзд, два дні ніхто не виїжджав, а потім наші знайомі ризикнули. Їх випустили, тож услід за ними ввечері виїхали і ми, а наступного дня виїзд закрили. Батько там остався – бо треба було техніку і хату стерегти. Ми жили на краю села, то туди нічого не влучило. А по центральній вулиці дуже багато будинків зруйновані, школа повністю згоріла. Але визволили вже". Помітно, що Оля рада поспілкуватися, а тим часом періодично гукає своїх активних малюків, які освоюють територію площі. Кирило і Марко – двійнята, їм 2 роки і сім місяців. Діти війни.
До сімейних лікарів у новому для себе місті приходять, як до рідних
Ще одна молода жінка з візочком, у якому міцно спить малюк, підходить до початку черги. Вона вагітна, ніяково усміхається і питає, чи не пустять її без черги – бо чергу вона точно не вистоїть. Поки беруть її дані з документів і видають пакунки, розмовляємо. Тетяна - з Донецької області, з Бахмута. Виглядає дуже юною, але коли каже, що вдома з бабусею ще чекає старший син, якому 9, пояснює, що їй самій "уже 33". Малюкові у візочку – півтора, і чекає знову хлопчика. Вона на 37-му тижні вагітності, вже стала на облік у місцевій жіночій консультації, і народжувати планує в обласному перинатальному центрі – каже, лікарі дають дуже гарні рекомендації цьому закладу. Також подала документи в ЦНАП, але за майже три тижні досі чекає на довідку переселенця…
Пані Валентина - з Ірпіня. Розповідає, що до Чернівців потрапила майже випадково – вони з дочкою доправили сюди київського професора, якому 92 роки, та вже й самі залишилися. Живуть у квартирі разом з цим професором, оплачують тільки комуналку. Знають уже волонтерські штаби поблизу, ходять допомагати... Скаржиться, що загубила пенсійну картку, намагаються в банку поновити. "Дзвонили на гарячу лінію, заходили в банк – обіцяють все зробити. Але дуже чомусь довго це поновлення триває…"
До розмови охоче стає стильно вдягнутий чоловік у жовтій куртці і жовтих кросівках. З-під його бордової сорочки визирає білосніжна футболка. Це Олександр з Києва. У Чернівцях уже місяць. Вже би повертався, але - не можна. Живуть з дружиною і 85-річною мамою у знайомих. Мама хвора, ходить за допомоги ходунків. Отримують допомогу вперше. В ЦНАПі стали на облік, чекають результату.
Десять днів були під обстрілами і бомбардуваннями в Києві. Олександр каже, що нерви геть зіпсував, нічого не їв, лиш курив… Виїжджали з Києва своєю машиною. Їхали тяжко, 16 годин за кермом – удвічі довше, ніж у мирний час. У Чернівцях лікарі допомогли – зняли страшенну задуху, яка мучила чоловіка через стрес. Дякує їм. "Переживав за все і за всіх. Хоч і в армії був, і що таке вибухи знаю… Але коли ти молодий – тобі все якось весело і байдуже, а коли тобі вже 60, то зовсім по-іншому все сприймаєш. Але Збройні сили нас захистять, я знаю. Не може буть, щоб не стало добре". Згадує, як "прилітало" до знайомих у столиці: "Одному приятелю на подвір’я попало. Інший зранку пішов до сусіда каву пити – і добре, що пішов: повертається, пів хати немає. Моєму синові в новобудову трохи влучило, але на щастя, лиш трохи, лиш рештки ракети – по фасаду трохи, кілька шибок розбитих. Загалом квартира вціліла – це на околиці, на Нивках. Ще в одного попало у двір, також на Нивках. А він перед війною тільки туди в’їхав, великі гроші в ремонт вклав. Гупало і гупало… Але нічого, їм також всипали. Ми всі молимося, вся Україна молиться!"
Маріанна Антонюк