Українські Національні Новини
інформаційне агентство
Обізнаність громадян єднає країну
Вівторок, 25 червня 2019 12:47
Блоги: Лариса Ільєнко

За царя Гороха або опіум для народу

Одна з давніх карпатських легенд розповідає, що жив колись такий собі цар Горох. І мав він дуже погане око. Як не подивиться на щось, так воно вмирає. На люди його виводили з зав’язаними очима. Та одного дня царю смерть як закортіло побачити світ Божий. Визирнув він, огледів все навкруги і місто той час провалилося крізь землю. І утворилося там непрохідне болото. З тих пір у народі з’явився фразеологізм «за царя Гороха, коли людей було троха».

Ось такий, за легендою, був правитель, що одного разу поставивши власне, здавалося б, зрозуміле людське бажання, вище державного інтересу, перетворив царство на болото. З давніх давен і до сьогодні українці вірять горохам, навіть намагаються їх зрозуміти, виправдати їхні бажання, які реалізуються за державний, а відтак народний кошт. Жаліють їх, коли ці забаганки не здійснюються і горох тікає за кордон, або ж, чого доброго, на рік-другий потрапляє за ґрати. І байдуже, що гороша неволя почасти, м’яко кажучи, комфортніша аніж щоденний побут вітчизняного середнього класу. Шкода нам, і все тут. Образили людину. Як так можна? І голосуємо за горохів знову. В українцях надто вкорінене ототожнення власного життя з прізвищами можновладців. Ми ставимося до них, як до людей, а не як до функції. Відтак виникає поняття прощення, яке у випадку стосунків народу з владою є хибною категорією.

Прощення помилок влади вбиває політичну пам’ять. Що призводить до помилок вже суспільства. Тобто якщо країна обирає політика, якай має негативний досвід державотворення – це не політик поганий. Він просто бракований продукт нації. Він помилка суспільства. Ми часто чуємо навкруги фрази типу « При Брежневі», «При Горбачові» і вже «При Кучмі» і так далі. І додаємо, приміром, «при Ющенку» жили краще або гірше. Українці постійно живуть при комусь. Ми свідомо ставимо власні долі у залежність від прізвищ тих кого бачили лише по телевізору. І цим радо користуються. Ми ж самі виносимо їм все на блюдечку з блакитною облямівкою. Хіба хтось чув від француза, що він жив при Олланді, від американця, що він жив при Клінтоні чи живе при Трампі? Вони, звісно, обирають керманичів. Але не собі. А задля управління державою. Обирають арбітра, який над сутичкою і здатен стати третейським суддею. Звісно йому дають важелі впливу. Його охороняють, його слухають і слухаються, встають, коли глава держави заходить до зали та віддають почесті. Втім не Бушу чи Обамі, не Меркель і навіть не Єлизаветі ІІ. А їхній посаді, як символу держави. І хай лише недостойна людина потрапить на це святе для патріотів своїх країн місце, хай лише спробує кинути тінь своєї власної меркантильності замість того аби написати ще одну сторінку славетної історії своєї нації – прощення не буде. Адже такої категорії у стосунках політик-народ у розвинених країнах не існує. Тож і спокуси красти і вибачатися ні у кого немає.

На сторожі державних інтересів стоїть політична пам’ять виборців. Вона свідчить про політичну обізнаність та є запобіжником від потрапляння до влади пройдисвітів без розуміння ролі в історії та відповідальності за залишені у ній сліди. Футболісти та вболівальники кажуть, що гарний арбітр не той, який свистить щохвилини, а той якого взагалі на полі не видно, втім матч проходить у чесній боротьбі. Арбітр має бути безумовно харизматичною постаттю, коли б у його присутності гравцям було би навіть соромно порушувати правила або симулювати. Так і у повсякденному житті. Мало би бути. Втім солодкі промови демагогів і популістів, як той опіум для народу. Підкупи виборців, гречка пенсіонерам, дитячі майданчики перед виборами, адміністративний ресурс, фальшування результатів голосування – це все наслідки. В основі лежить коротка політична пам’ять. У нашому випадку – її відсутність. Хто б як не прийшов до влади – за нього однозначно голосувала, якщо не більшість, то левова частка виборців. Не секрет, що за втікача Януковича і 2004 року і 2010 голосувало пів-країни. Хто і на скільки фальшував результати – правди пересічні громадяни ніколи не дізнаються. Втім того хто ганебно втік обрали мільйони без пайків і не за вказівки керівника заводу. Вони голосували за власну надію і за власні сподівання, що їм «при Януковичу» стане жити краще. Інші голосували, що їм «при Тимошенко» краще, чи може «при Порошенко». І так само ми потім їх ненавидимо. Аж допоки знову не пожаліємо. Їх. Не себе. Забуваючи, що у момент прощення забираємо добробут у прийдешніх поколінь і все що їм лишаємо – уміння вибачати політикам. Здатність прощати можновладців, як правило призводить суспільство до невміння вибачитися коли ти наступив комусь на ногу у трамваї і невміння вибачити, коли наступили тобі. Адже трамвай набитий людьми, які мають невластиві клопоти. Ми не самореалізовуємося, а шукаємо гроші. Навіть не заробляємо, а саме постійно шукаємо. Багато хто й не замислювався, що найвище ціниться робота, яку роблять взагалі без озирання на гроші. Коли людина творить від душі – її продукт зрештою розлетиться, як смачні гарячі пиріжки. Його безумовно придбають і автор отримає достойну платню. Бо це буде витвір, а не кон’юнктурний ширвжиток. Та у нашому трамваї всі шукають гроші навіть не на сьогодні, а на вчора. Нам всім потрібно все на вчора. І цей парадокс – реальність, яка виникає, коли люди заробляють аби вижити, та латають дірки, що прогризли політики. У цій трамвайній реальності ми вкотре проклинаємо президента, прем’єра, мера, депутатів, міністрів. Вкотре. І будемо проклинати допоки будемо прощати не тих кого насправді треба. Допоки категорія прощення буде присутня у процесі державотворення – країна постійно провалюватиметься крізь землю від наврочливих поглядів царів горохів. Діла не буде допоки опіумом для народу будуть телевізійні промови популістів про те, що пенсії мають бути по тисячі євро, а зарплати по п’ять.

Очевидно так склалося історично, що українці більше знаються на економіці а не на політиці. Здавалося б все навпаки. Ми добре знаємо з телевізора увесь політбомонд за прізвищами. Знаємо навіть хто з ким живе, хто якої орієнтації, де у кого навчаються діти і яку ДТП вони сьогодні скоїли на ще одному спорткарі. Втім багато хто й гадки не має який розмір бюджету країни. Але ми попри все виживаємо. Знаходимо гроші і на вчора і навіть на сьогодні. Знаходимо зарплати у конвертах. Влаштовуємося на 2-3 роботи. Знаємо як заробити кожен день стільки скільки треба аби закрити дірки. І така живуча нація обирає тих хто несе нісенітниці про зарплати, пенсії, обіцяє за два дні залатати всі дороги чи перемогти всіх ворогів, які теж не зрозуміло з якого дива десь взялися. Заяложена фраза «якщо ти не займаєшся політикою – вона займеться тобою» наразі для українців надто актуальна. Навчилися виживати. Пора навчитися жити. Пережили голод, переживемо й достаток.

Загрузка...