Українські Національні Новини
інформаційне агентство
Обізнаність громадян єднає країну
Субота, 16 лютого 2019 21:27
Публікації: Культура
162300

Л.Кантер: "Добровольці Божої чоти" — фільм про бійців, для яких вищою нагородою є потрапити на передову

Українські режисери Леонід Кантер та Іван Ясній зняли документальний фільм “Добровольці Божої чоти”, у якому показали воєнні будні та героїзм добровольців — “кіборгів”, які захищали донецький аеропорт

КИЇВ. 16 лютого. УНН. Один із режисерів стрічки Леонід Кантер у розмові з кореспондентом УНН розповів про їхню з Іваном Яснієм творчу лабораторію, роботу над стрічкою, а також про бійців Добровольчого Українського корпусу. Він зазначив, що головним для них з Іваном Яснієм було показати тих бійців, які справді прийшли на війну за покликом серця, не з примусу, щоб захищати Україну, тих, хто не чекав оплати за свою працю, не чекав чи нагород.

Леоніде, як виникла ідея зняти фільм “Добровольці Божої чоти”? Кому вона належить: Вам чи Іванові Яснієві?

Попередній фільм (про Нацгвардію, “Війна за власний рахунок”, який вийшов у кінці серпня 2014 року — ред.) Іван ініціював. Я пішов добровольцем-солдатом, а він сказав: “Візьми із собою камеру”. Травень, все тільки починалося. Це було перше бачення. Я поїхав і знімав матеріал, потім повернувся, і ми почали робити з цього фільм. У першому фільмі і він знімав, інтерв’ю прописували, коли вже повернулися. Тоді ще не було таких величезних мінних обстрілів, “Градів”.

Ідея документального кіно “Добровольці Божої чоти” виникла відразу після виходу у світ у серпні минулого року першого фільму “Війна за власний рахунок”.

А цього разу навпаки вийшло. Ми тоді домовилися, що будемо знімати наступний фільм, і я поїхав на розвідку, шукати героїв, про кого знімати. І вже коли знайшов, то туди “потягнув” Івана. Він приїхав і був шокований. Все через те, що в мене еволюція вибухів була поступово в голові, а він відразу, коли приїхав, то в нього був шок, він із підвала не міг вилізти. Знімав, але спочатку боявся вилізти з підвала. Були і кумедні моменти. Коли він вперше вдягнув “бронік” і каску, не чекав, що таке важке, записував і перекинувся.

Тобто в історію з фільмом (першим — ред.) мене затягнув він. А ідея другого фільму виникла відразу після показу першого.

Як Ви шукали героїв?

Я почав шукати бойовий батальйон, де люди не займаються “показухою”, де не пиячитимуть, де буде повага одне до одного.

Я знайшов цей батальйон. Це Добровольчий Український корпус — батальйон, сформований “Правим сектором”, який увібрав у себе всі патріотичні організації. Батальйон, який служить без офіційного статусу (вони не підпорядковані ні МВС, ні Міноборони). Батальйон, який перебуває на самозабезпеченні. Під час шикування вони не “віддають честь”, а знімають шапки і тихо, хто як уміє, моляться. У них немає показового крокування. Батальйон, для якого вищою нагородою є потрапити на передову.

Вийшло так, що я “Війну за свій рахунок” привіз показувати бійцям — героям цього фільму — в Дебальцеве, заодно провести свого товариша, він записувався в цей добровольчий український корпус. Фільм показали. Наступного дня прийхав туди Дмитро Ярош і теж подивися як вдячний глядач.

Після цього я запропонував йому зняти про їхній корпус. Мені була потрібна його підтримка і дозвіл, щоб я міг всюди потрапляти з камерою. Якби він запропонував, то це було б наче він замовлення зробив.

Вам дозволили...

Так. У мене був позивний.

Який?

Неважливо. За позивним — всі знали, що знімаю.

Про що цей фільм? Яка його основна думка?

Ми починали з того, що знімали тільки добровольчий корпус. Але під час роботи потрапили в аеропорт. Бійці мені сказали і я зрозумів, що там — всі добровольці. Ті, що зробили крок вперед. “Хто хоче в аеропорт? — “Я!”.

Тобто, якщо людина не хоче, то її не змушують туди їхати?

Так. Наприклад, 95-тка (95-а окрема аеромобі́льна бригада Сухопутні війська ЗСУ — ред.), 20 хвилин до виїзду. Запитують, хто хоче в аеропорт. Немає такого, що ти мусиш поїхати. Це все було добровільно. Вони казали, що не має протиставлення, що хтось кращий. Єдине, що “Правий сектор” надихав бійців до нового рівня військової звитяги. Бо одна справа, коли тобі платять зарплату, і можеш ризикнути чи не ризикувати життям, а інша справа — тоді нічого не дають, ти ризикуєш на повну, йдеш сміливо вперед.

Як Ви потрапили в Донецький аеропорт?
Я попросив.

Чи складно було дозвіл отримати?
Ні, не складно. До цього все йшло. Я зателефонував і сказав, що нам бракує аеропорту. Вони кажуть: “Приїжджай. Буде нагода — потрапиш”. Це було так: ми з Іваном поговорили, що нам бракує аеропорту, я зателефонував і наступного дня ввечері був там.

Скільки часу Ви там перебували?

Я поїхав звідти на шостий день. А Іван у цей час був у Пісках.

Тобто в аеропорту Ви самі знімали?

Розумієте, Іван робить неоперативну зйомку, якісною апаратурою і дуже професійно. Якщо в нього їде танк, то видно дим. Якщо гармата стріляє, то видно всі деталі. А в мене стрім-екстрім, і мені це до вподоби.

Які вони — “кіборги”?

Ви побачите, що “кіборги” є кіборгами. Вони безтямно воюють. Безстрашні та сміливі. Водночас, побачите, що вони — такі люди, як і всі. Вони не роботи, а мудрі, філософи, творчі.

Чим вони харчувалися? У що одягалися? Як перепочивали?

Харчувалися “кіборги” в аеропорту спонтанно — на позиціях. Спав кожен там, де воював.
На сон могло не бути часу: якщо затишшя, один лягав, а інший стояв. А тоді змінювали одне одного.

Що бійцям допомагало витримувати все це пекло війни?

Господь Бог. А психологічно зберігати впевненість та силу допомагали жарти, гумор. Там всі один над одним жартували, “підколювали” один одного. Там всі розуміли, що можуть померти в будь-яку мить, і щоразу раділи тому, що вижили. Там сміялись навіть поранені.

Був один кумедний випадок. Коли аеропорт повертали під контроль української армії, потрібно було перевірити всі поверхи нового терміналу. Все це робилося дуже тихо. Треба було “зачистити” підвал. Туди довго ніхто не йшов, хоча ми чули шурхіт. Придумали спосіб зачистки оригінальний — кричати англійською мовою. Вони (терористи — ред.) бояться “натівських”. Все обговорювалося з “приколами”. Але реалізували все це по-тихому.

Яке ставлення добровольчих батальйонів до української армії?

Дуже добре. Це — братство.

Чи добровольці мають страх?

Бояться. Я ледь не вмер там з переляку, коли вони (добровольці — ред.) пішли відбивати термінал, а я пішов їх знімати. Пішло 5-6 осіб, а звідти прибігло 30 осіб (армійців — ред.). Здавалося, що все буде кепсько. Все до цього йшло. Коли все скінчилося, прийшла підмога, я присів на лавку, а ноги у мене тряслися ще 15 хвилин. Там ми мобілізувалися. Ніхто не казав, що не буде чогось робити.

А взагалі, чи не було такого, що хтось відмовлявся виконувати наказ?

У Добровольчому Українському корпусі (ДУК “Правого сектора”) наказів як таких не було. Приходять і кажуть, що потрібно зробити те чи інше — оця група людей має це зробити — і вони це обговорюють дуже швидко. Командир усіх вислухав. Кожен висловився — кожен був не гвинтиком у системі, а важливою ланкою, на яку можна покластися.
Чи не заважали Ви своїми зйомками бійцям? Чи не сердился хлопці, що вони воюють, а Ви бігаєте з камерою?
Навпаки. Вони були в захваті. Вони не чекали, що про них зніматимуть фільм.

Як камера? Чи “пережила” важкі будні?

Танк стріляв. Були перепади в генераторі. Згоріла “зарядка”. Але там було декілька камер. Мені хлопці дали ще дві. Вони не знімали.

Чи бачили Ви терористів?

Це називається “ворог”. Живого бачив. Ми ходили на “зачистку”, а я — знімати. Бачив здалеку. Він був без зброї і мені здалося, що і без броні. Поводився якось дивно. Ми в той час не хотіли відкривати вогонь, бо ще не закріпилися.

Чи зустрічали під час зйомок полонених противників?

Я з ними спілкувався. Це були серби. До них добре ставилися, і вони поводилися добре. Ніхто їх не зв’язував. Їли в їдальні з усіма солдатами.

Чи підтримуєте Ви зараз зв’язки з героями фільму?
Так. По телефону.

Що говорили “кіборги” рідним, коли ті до них телефонували, а вони у цей час перебували в аеропорту?

У фільмі побачите. Один каже, що він ще на полігоні і в них скоро буде обід. Після того, як вийшов трейлер вона (жінка — ред.) знає, що він не на полігоні. Він поранений приїхав додому і знов потім повернувся.

Якого віку були добровольці?

Від 18-ти до 60-ти.

Що було найтяжчим під час роботи над фільмом?

Не вимкнути камеру в критичні моменти, а продовжувати знімати.

Чи були моменти, коли Вам забороняли зйомку?

У штабі попросили не знімати. Але там і не було нічого вартого.

Скільки годин відзнято і скільки використано у фільмі?

Знято дуже багато. А фільм триває 82 хв. Плануємо зробити меншим, десь до 70 хв. Одна флешка не відкрилася. Віддавали спеціалістам.

Чи вважаєте Ви фільм об’єктивним?

Фільм дещо пафосний. Ці герої заслуговують бути оспіваними.

Чи буде продовження цього документального фільму?

Продовження не буде. Тема вичерпана. Ширше ми її не розкриємо. І попередній фільм (“Війна за власний рахунок” — ред.) з цим фільмом не пов’язаний. Можливо, будуть якісь окремі історії.

Чи не просив у Вас держархів кінострічку для зберігання, історії?

А чи готові вони фінансувати? Міноборони заплатить гроші в Америку,щоб американський режисер зняв фільм про війну в Україні. Хай звертаються, ми дамо їм рахунок, а вони хай кладуть собі в архів. До державних маневрів я ставлюся упереджено. Коли потрібна підтримка, то від держави її немає. Робили фільм власним коштом.

Ніхто не фінансував. За перший фільм зібрали 40 тис. грн з прем’єри. Надали допомогу 95-ій бригаді. По 1-2 тис. збирали в містах і знов надавали допомогу бійцям. А потім я почув, що радник міністра оборони шукає американського режисера, щоб зняти фільм про АТО. Тобто, виходить, що ми збираємо гроші для бійців, а потім вони беруть ці гроші і замовляють американських режисерів. Тому на зібрані кошти від останніх показів першого фільму ми далі знімаємо фільми.

Взагалі, ніхто не хоче фінансувати українське кіно, документалістику.

Чи була у Вас розмова про фінансування з міністерствами?
Фільми, які треба знімати прямо зараз, з державою знімати неможливо, бо вони довго думають. Поки я подам документи — мине півроку.

Який бюджет цих двох стрічок?

Важко сказати. Ми вливали по факту потреби.

Якої ви думки про документальне кіно в Україні?

Воно сильніше від ігрового.

Куди буде витрачено зібрані кошти?

Виключно на підтримку фільмів. Зараз треба розрахуватися з кількома людьми, які нам допомагають. У подальшому з показів кошти направлятимемо на виробництво фільмів. Ще є багато ідей. Але треба їх спочатку зробити, а вже потім про них розповідати.

Джерело: УНН
Підписуйтесь на паблік-чат УНН у Viber та канал новин у Telegram
Свіжі новини розділу
Загрузка...