Українські Національні Новини
інформаційне агентство
Обізнаність громадян єднає країну
Середа, 24 квітня 2019 19:36
Публікації: Суспільство
592380

Відчуття оточення під Дебальцевим було постійно – бійці 25 батальйону

Учасники лютневих боїв за дебальцевський плацдарм в екслюзивному інтерв’ю УНН розповіли, як стало можливим закриття дебальцевського “котла” і захоплення ворогом самого Дебальцевого, та як сили АТО виходили з оточення, покинуті командуванням

КИЇВ. 1 березня. УНН. Серед військових підрозділів, які обороняли Дебальцевський плацдарм був 25-й окремий мотопіхотний батальйон “Київська Русь”, офіційно підпорядкований Міністерству оборони. Бійці батальйону серед останніх відійшли зі своїх позицій. Про те, як українські опорні пункти були відбиті ворогом і як двом командирам підрозділів довелося самим виводити своїх бійців з оточення УНН розповіли бійці батальйону із позивними Шуга та Сєня.

Ваш батальйон став свідком та учасником затятих боїв за дебальцевський плацдарм. 18 лютого вам довелося виходити з оточення. Розкажіть, з чого все почалось, коли ви повернулися до Дебальцевого та що відбувалось далі?

— Нас відправили перед новим роком, 28 грудня, на ротацію. Ми мали там пробути два місяці: провести заходи із відновлення боєздатності. На момент уходу на ротацію ми втратили третину нашого складу, техніку... Здебільшого хворими та “косарями”.

— Косарі — це хто?

— Мобілізовані, які побачили, що стріляють і у них одразу заболіли нирки, печінка, очі, п’ятки — у кого що. Від початку нас було близько 700 осіб, після ротації ми виходили складом до 500 осіб. Наприкінці лютого (з 20 лютого по 1 березня) ми мали повертатися у зону АТО. Але в Дебальцевому почалося загострення в кінці січня. І наш батальйон був терміново відправлений туди.

— Коли ви повернулись до зони АТО?

— 27 січня. Надійшла команда брати із собою тільки керованих людей. Тобто тих, хто пив, погано показав себе у попередній заїзд — їх залишили. Отже, 25 батальйон з близько 300 осіб, терміново прибув у зону АТО. Лінія фронту проходила в районі Дебальцевого. Зокрема, початок “котла” проходив по селу Миронівське. Командування Штабу сектора “С” (штаб командування АТО на дебальцевському плацдармі) був розташований біля так званого Дебальцевського хреста — перехрестя на в’їзді в Дебальцеве з боку Вуглегірська.

25-ий заїхав у село Луганське (смт Артемівського району у 30 км від Артемівська і близько 18 км на північ від Дебальцевого).

— Які позиції контролювали українські сили?

— Горлівка та Вуглегірськ контролювалися сепаратистами. Світлодарськ був наш. Між Горлівкою та Світлодарськом — пункти, що мляво переходили туди-сюди, та умовна нейтральна смуга.

На другий день нам дали завдання: ми мали з батальйоном Кульчицького (добровольча військова частина Нацгвардії пiдпорядкована Північному територіальному командуванню НГУ) взяти Вуглегірськ. Який, за наказом Президента, “був взятий” ще за два дні до того.

29 січня була здійснена насправді героїчна спроба його взяття. А за наказом Президента він “був взятий” за два дні до того, як його дійсно штурмували.

— Чому не вдалося взяти Вуглегірськ?

— Сил не вистачило, можливо. Сепари підтягувались — вони не рахуються зі своїми людьми взагалі, туди їх загнали... Вони навіть не намагалися маскуватися — просто йшли колоною... і їх там було набагато більше ніж наших. Постійно підтягувати підкріплення. На підході артилерія працювала по них постійно. Але в самому Вуглегірську була проблема з тим, щоб завдати точкових ударів. Вони закріпилися в школі, і ми не могли влучити у цю школу. Була проблема з правильним коригуванням — артилерія не хотіла працювати так близько по своїх, оскільки могла влучити.

Не було злагодженості між підрозділами... Ми не були повністю готові, бо не встигли розгорнутися. В нас практично не було зв’язку. Така сама ситуація й зі спробою укріплення позицій у Нікішиному.

— А як ви дізнавались про загальну ситуацію. Звідки детальна інформація щодо інших позицій плацдарму?

— Точна інформація в мене від побратимів, які безпосередньо були там.

Отже, наші бійці зайшли до Нікішиного, яке частково контролювалося хлопцями зі 128-о (128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ).

Завдання було — замінити бійців 128-ої та повністю взяти населений пункт. Почали зачищати перші вулиці, що контролювалися сепарами: тоді в полон потрапили двоє бійців з 128-ої. Вочевидь, під допитом хлопці повідомили місце розташування наших укріппозицій і з цією інформацією сепари пішли у контрнаступ.

До речі, “нагору” вже пішов звіт, нібито ми Нікішине контролюємо. Причому комбат 25-го Висота (командир батальйону — капітан Андрій Янченко) докладав, що зачистка лише почалася і рано звітувати про встановлення контролю над населеним пунктом.

І як наврочили. Вже за кілька годин сепари підтягли резерв і наших витіснили з Нікішиного. Їм довелося відступити до селища Рідкодуб, яке теж контролювали сепари. Там вони зайняли кілька будинків (опорний пункт “Станіслав”), чекаючи на підкріплення. З урахуванням того, що до сепарів підійшов резерв, Нікішине або Рідкодуб штурмувати було би самогубством. Комбат Висота це розумів, тому штурм було припинено. У Рідкодубі замість обіцяного підкріплення наші бійці отримали оточення і постійні обстріли. Під час цих подій було вбито в.о. командира 2-ої роти із позивним Дід.

ОП “Станіслав” у Рідкодубі являв собою кілька будинків біля залізничної колії. Будинки з іншого боку колії контролювали сепари. Тобто між нашими хлопцями та бойовиками був лише насип залізничної колії з одного боку. З інших боків підходи до наших непогано прострілювались і сепари звідти спочатку не наближались. Можливості вийти звідти або потрапити туди не було жодної. Хлопці просиділи там 8 днів під постійним вогнем. Не було навіть можливості нормально вийти “до вітру” не кажучи вже про те, щоб викопати нормальні укріплення.

За цей час було три спроби прорватися до наших. Тільки з третьої спроби хлопців звідти витягли.

— Розкажіть про ситуацію з протитанковою батареєю (ПТБ), яка самовільно покинула позиції в районі Вуглегірська. Чи відомо вам, що саме сталося?

— В ніч з 31 січня на 1 лютого командир ПТБ Євген Ткачук із позивним “Зона” віддав наказ залишити позиції. Протитанкова батарея майже у повному складі (близько 55 осіб) залишили свої позиції та поїхали в напрямку Ізюму. До речі, втрат на той момент вони не мали. Але командира послухалися не всі: після прибуття в район Слов’янська, деякі з бійців дізналися про те, що рішення командира батареї фактично призвело до дезертирства. Після цього вони прийняли рішення повернутися на свої позиції.

Наслідком полишення позицій ПТБ стало те, що лівий фланг нашого “Скорпіону”, який стояв в Комуні, залишився без прикриття. А вже за годину на позицію “Скорпіона” почалася танкова атака. Її вдалося героїчно відбити завдяки екіпажу танка “Оптімус прайм” та розрахунку гармати “Рапіра” під командуванням Сашка “Йожика”, що залишивися на позиціях, не зважаючи на те, що вся ПТБ поїхала.

НЕБО ВОЮЄ НА НАШОМУ БОЦІ

— Коли посилився натиск ворога? Коли ви почали розуміти, що плацдарм оточують?

— Наш батальйон відкликали з ротації саме через те, що ситуація загострювалася. Ми приїхали і побачили зовсім інше Дебальцеве, порівняно з тим, яке залишили у грудні. З моменту приїзду ситуація ставала все більш напруженою. Почастішали обстріли та небезпечні атаки. В мене склалося таке враження, що противник випробовував “на зуб” нашу оборону, шукаючи слабкі місця. Під час цих спроб вони не жаліли свого особового складу. Хлопці з опорних пунктів казали: “Вони пруть і пруть під артилерію і кулемети, вони там що, геть подуріли?”.

Відчуття оточення у нас було постійно. Ви ж бачили мапу плацдарму — майже повне кільце. Було зрозуміло, що скрізь ворог, і вся надія — на “дорогу життя” (траса Дебальцеве-Артемівськ — ред.). Для мене і для багатьох моїх побратимів — було абсолютною несподіванкою взяття сепарами Логвинового. Навіть шуткували, що то, знов “псковські десантники заблукали”. Адже ми вважали, що вилізти посеред укріпленого плацдарму могла лише випадково заблукала малочисельна група. Просто не вірилося, що вони могли знайти достатньо широкий “коридор”, аби провести суттєві сили. Але таки знайшли.

На власній шкурі я відчув загострення, коли 8-го лютого було важко поранено нашого бійця зі взводу зв’язку — позивний Оса. Вранці командир повідомив мені, що знищено нашу машину, яка забезпечувала батальйонний зв’язок. Вона перебувала на території Штабу сектора, а Оса із кількома нашими бійцями чергували біля неї. Власне, це був уже не перший обстріл Штабу сектора, проте того ранку дісталося нашим, і я відчув це особисто. Тим паче, що ми з Осою багато разом працювали над тією машиною. Низькій уклін тим людям, які змогли надати першу допомогу та терміново доставити Осу до лікарні на “великій землі” — завдяки їм Оса живий.

Того ж ранку особисто командир взводу зв’язку — Руд, я і боєць Каспер терміново вирушили до машини із завданням відновити зв’язок. Обстріл продовжувавався. Дорогою ховались кілька разів у бліндажах: тільки носа надвір покажеш — знову стріляють.

Машина була посічена шрапнеллю, бензин витікав, кабелі для антен понівечені, генератор не працює. Кілька разів над головою свистіло і ми залягали біля машини. Але роботу продовжували. Як вціліло обладнання (ретранслятор — ред.) в тій машині, я і досі не знаю. Диво. Вирішили зняти антени, забрати ретранслятор і встановити його у безпечнішимо місці. Коли почали все це забирати — почав працювати ворожий снайпер і від ідеї лізти на мачту знімати антени довелося відмовитись, доки не стемніє.

Дочекалися темряви, зняли антену і встановили неподалік Комуни. Там теж працював ворожий снайпер, проте небо сховало тієї ночі зорі і місяць, і все обійшлося. Небо воює на нашому боці.

— З чого, власне, почалась ланцюгова втрата позицій?

— Цієї ж ночі (з 8 на 9 лютого) було зайнято Логвинове (це приблизно півдорги від Дебальцевого до селища Луганського). Їх там ніхто не чекав — навіть не вірилося.

Ми проїжджали через Логвинове на північ, в Луганське, біля другої ночі після встановлення ретрансятора, а вже невдовзі сепаратисти обстріляли машину, яка їхала після нас, там був командир роти з батальйону “Львів”. Потрапив у полон їхній замполіт і два ВСПшника (Військова служба правопорядку у Збройних силах — ред.). Ми буквально встигли виїхати у сорокахвилинний інтервал. Звістка про російський спецназ в Логвиново моментально облетіла весь плацдарм. Ця новина шокувала. Саме з цього моменту почалась ланцюгова реакція.

КОМАНДУВАННЯ НЕ ОЧІКУВЛО, ЩО ВОРОГ ЗАХОПИТЬ ВИСОТИ ПОСЕРЕД УКРІПЛЕНОГО ПЛАЦДАРМУ

— Під чиїм контролем було Логвинове? Як вийшло, що його захопили сепаратисти?

— На той момент воно було не те щоб під контролем. Село з декількох хат, яке по суті нікому не було потрібне: нема де утриматись. Але поруч із Логвиновим — дві зручні висоти, з яких можна обстрілювати відрізок дороги.

Сектор мав взяти його. Але командування сектора вирішило, що все під контролем і цей момент “проплескало вухами”. Тобто, або розвідка не відпрацювала, або ворог невидимий попався...

Саме коли ми проїжджали, Логвинове займали. А вже за півгодини, виходить, вони зайняли вогневі позиції. До ранку сепаратисти організували там свій блокпост, виставили зброю під прикриттям артилерії. Таким чином заблокували дорогу на Дебальцеве. Виїхати з Дебальцевого було неможливо (хіба що “очеретами”). Для свого командування сепаратисти поставили галочку — котел закритий.

Хоча фактично котел ще не був закритий, оскільки була ще інша дорога.

— Тобто на ранок 9 лютого Логвинове було зайняте сепаратистами і північну дорогу до Дебальцевого було перекрито.

— Так, на ранок вже було відомо, що навколо Логвинового лежать двохсоті та трьохсоті цивільні, які їхали за звичкою цією дорогою, і їх розстріляли без розбору.

У "КОТЛІ" БУЛИ ОДНУ НІЧ І КОМАНДУВАННЯ ЗВІТУВАЛО ПРО УСПІХИ

— В нас офіційно повідомляли, що ситуація контрольована і котла немає.

— Як такого котла не було — не було оточення. Але була заблокована одна дорога. “Котел” був лише одну ніч, коли вибили з позицій “Кривбас” біля Новогригорівки — тоді ж, коли зайняли Логвинове. Але потім “Кривбас” тієїж ночі відбив Новогригорівку назад. І “котел” одразу перестав існувати, оскільки дорога через Новогригорівку була звільнена. Отже формально котел був єдиний раз.

— Що відбувалось далі?

— Наступні два-три дні сили АТО намагалися відбити Логвинове — його штурмували з різних боків. Але артилерійська підтримка сепаратистів не давала цього зробити. Крім того, була яма, яка не проглядалася, і через неї сепаратисти підводили підкріплення з боку Артемівської траси. Далі вони зайняли пануючі висоти, після чого змогли обстрілювати техніку, яка рухалась дорогою, не утримуючі Логвинового. Село на той момент було зрівняне з землею.

12 лютого була велика спроба відбити Логвинове, точніше, саме висоти поряд: брали участь “Донбас”, батальйон Кульчицького, 128 гірсько-піхотна бригада... Семен Семенченко відзвітував, що Логвинове взяли і йде зачистка навколишніх позицій. Начебто там залишились, цитую, “незначні вогнища спротиву”.

— Оптимістично.

— Справа в тому, що Логвинове наче взяли, а потім пішли. Поставили галочку. А дорогу не розблокували. Рубка там була ще та.

— В чому причина того, що не було результату?

— Нікому нічого не потрібно було. Не знали, як і що саме брати. Повний хаос: прийшли, відстріляли і пішли. І кожен вважав своє завдання виконаним. Якщо були би взяті висоти біля Логвинового, облаштовані укріплення, то дорога — навіть якби вона і прострілювалася — була би відносно відкрита. І цією дорогою можна було б вивести людей.

— Чому таке розкоординування на стратегічно важливих об’єктах?

— Справа в тому, що Логвинове від початку не було важливим об’єктом.

— Але ж в той момент вже було зрозуміло, що воно важливе?

— Тоді вже пізно було розмірковувати. Почалася тиха паніка. Штаб сектора розумів, що у кільці. Втрачався контроль над ситуацією. Відбувались постійні провали в роботі систем зв’язку, які зазнавали ушкоджень від постійних обстрілів штабу.

Також важливим фактором стало знищення батальонного ретранслятора 40-го бата. Фактично 40-вий залишився без нормального зв’язку, а саме вони тримали позиції з боку депо (північний схід Дебальцевого). Дуже важливий напрямок.

КОМАНДУВННЯ ДОПУСТИЛО ПРОВАЛ І НАМАГАЛОСЯ ЙОГО ПРИХОВАТИ

— Тобто причини у некомпетентності командування штабу? Вони не змогли зорієнтуватися у критичній ситуації?

— Вони допустили цю критичну ситуацію. Їм здавалось, що “відрізати” будуть у Луганському. Звісно, логічно перерізати у найвужчому місці. Але це логічно з точки зору картографії. “Все красиво на бумаге, но забыли про овраги”. Отак і вийшло. Ворог зайняв висоти. А тоді їх стало, як комах, — вони були скрізь.

Це були виключно промахи командування. Численна, добре озброєна група увійшла всередину котла і замість того, аби займати його з боєм — зайняла його без бою.

— Чому так? В нас так на всіх рівнях?

— На рівні командування, вищого від батальйонне, починається повний безлад. Командири батальйонів відповідають за свій особовий склад. Командир — батько для всіх нас. Це людина, в чиїх рухає моє життя — він ним розпоряджається, поки я воюю. Товариші, які командують Сектором, не керують живими душами. Вони керують завданнями... Їхнє завдання — виконувати вказівки згори...

Наприклад, з 25 батальйоном. Вони не розібрались, наскільки це боєздатна одиниця. А фактично батальйон після ротації не був достатньо укомплектований. Фактично — 200 осіб... Але буквально на другий день після того, як ми приїхали — без налагодженого зв’язку і всього іншого — нас кинули на штурм Вуглегірська.
Формально туди кинули два батальйони, але за фактом у кращому випадку людей там назбиралося ледь на один батальйон.
А Вуглегірськ можна було взяти.

— Всім все рівно?

— Як показали подальші події, офіцери рівня батальйону можуть чудово впоратись і замінити все високе командування.

— Тобто ситуацію витягували командири батальйонів?

— Ситуацію вирішив комбриг 128-го і Висота (комбат 25 батальйону — ред.). Тобто наш батальйон та 128-ма єдині, в кого ще залишався зв’язок на той момент. Висота координував ззовні.

— Що відбувалося у Штабі сектора? Де було командування штабу?

— Зв’язок зі штабом було остаточно втрачено після чергового обстрілу. І вони вирішили евакуюватися — виїхати з кільця дорогою через Новогригорівку на Нижнью Лозову і далі на Луганське. Але по дорозі їх колонну розстріляли, дехто потрапив у полон. Багато загинули. Дуже мало інформації і до кінця незрозуміло, що там було. Зрозуміло одне: останні 3-4 дні, поки ми виводили наших хлопців, командування сектору у Штабі сектору не було. Були якісь люди, і вони навіть якось тримали оборону в останній день. Проте командування там не було.

— Як вас було поранено?

— Була п’ятниця 13-го. Почали обстрілювати наші позиції в селі Луганське, вночі трохи додали “Градами”, і продовжили зранку. Схоже, били з танку, до того ж — зблизька, між пострілом і розривом снаряда проходило менш ніж 4 секунди. Ми нарахували порядку 40 пострілів. По нас стріляли осколково-фугасними снарядами. Обстрілювали з боку Санжарівки (це на схід від нас).

Під час цього обстрілу нам дісталося: позивний “Хонда” поранений, кілька контужених — в тому числі і я.
Влучили у командних пункт, зробили ще кілька пострілів і припинили. Але транспорт понівечили. Це був не тільки наш транспорт — Дебальцеве відрізане і біля нас розташовувались представники підрозділів, чиї частини стояли у Дебальцевому.

— Що відбувалося в той час на інших ділянках плацдарму?

— Постійно були спроби штурму Дебальцевого. Точно відомо про спроби атакувати Дебальцеве з боку Вуглегірська через Комуну. Також намагалися штурмувати з півничного сходу (з боку депо). У нас там був наглядовий пункт НП1: працювали коригувальники вогню артилерії нашого батальону, зручна стертегічна точка. Ії зручність розумів і противник, тому обстріли там були постійні. Цей наглядовий пункт хлопці тримали до останнього. З ризиком для себе, але тримали.

— А яким чином це допомогло?

— Завдяки тому, що ми мали зв’язок з нашими позиціями та корегувальниками вогню, ми мали змогу забезпечувати артилерійську підтримку наших хлопців та їхніх сусідів. А при виході з кільця подавляти вогневі точки супротивника які “працювали” по тих, хто виходить.

ПЕРЕМИР’Я ТРИВАЛО РІВНО ШІСТЬ ГОДИН

— З якого напряму були сконцентровані атаки?

— Важко сказати однозначно. Починаючи з 14-го числа вогневу підтримку просили з усіх позицій, з якими ми мали зв’язок. Обстрілювали їх з усіх боків і постійно. Наша артилерія працювали на межі можливостей, але в них була велика чисельна перевага.

— Їх було багато?

— В деяких місцях — надзвичайно. Вони створили ситуативну чисельну перевагу на деких напрямах. Навіть якщо в них не було загальної переваги над групуванням наших військ, то на конкретних на напрямах — де це було важливо — вони мали перевагу.

Особливо було весело 15-го та 16-го. Лізли вони (бойовики — ред.) буквально з усіх боків. З одного напряму наші нарахували приблизно дві роти осіб по 120, які намагались прорватись до наших позицій. Ім вчасно відповіли артилерією і зірвали штурм. Я вважаю, якби не вчасна робота артилерії, вони могли б узяти Дебальцеве ще 15-го. Ніхто не бачив, щоб хтось з тієї групи (бойовиків — ред.) вийшов живим після того, як їх накрило “Градами” — їх застали на відкритому місці. Досі не розумію, як можна посилати людей ось так на смерть. Це ворог, звичайно, але...... Тоді, до речі, Висота домовився щодо артилерії резерву Генштабу і наші НП (наглядові пункти — ред.) давали нам інформацію, яку ми через Висоту передавали “Старшому брату” (позивний артилерії резерву Генштабу). Для роботи артилерії ланцюг задовгий, проте це дало значні результати. 14, 15, 16, 17-го ефективно обробляли все що рухалось. Урагани, Гради, смерчі, Д-30 — все працювало.

— Але ж це було перемир’я?

— Перемир’я? (посміхається). З 15 на 16-те опівночі дійсно почалося перемир’я. Ми відстрілялись останній раз буквально за дві хвилини: на 57 хвилині останній залп був — його, здається, навіть заносили в журнал... Після цього перемир’я протрималося шість годин. Я добре памятаю як з 12-ти годин до 5 ранку ми сиділи із Зеленим (позивний командира підрозділу артрозвідки 25 батальйону — ред.) і чекали на можливі обстріли. І вже о шостій почався штурм з боку Новогригорівки нашого НП1. Далі почали накривати наші “опорники” (опорні пункти сил АТО — ред.) — близько години ми чекали дозволу на вогонь у відповідь. І все повернулось на круги своя, на ранок 16 лютого ми мали те ж саме, що і напередодні вечері: і ми стріляли, і вони стріляли.

ВОРОГИ КРИЧАЛИ “АЛАХ АКБАР” І КИДАЛИСЯ ПІД КУЛІ

— Як відбувалося виведення бійців з міста?

— На той момент вже зникло будь-яке керування: з боку командування Сектору не було ні зв’язку, ні команд. Спочатку було незрозуміло, що взагалі робити. І комбат 25-го та комбриг 128-й взяли командування на себе і миттєво розгорнули операцію із виведення наявних військ із Дебальцевого. Це були, насамперед, 25, 128, залишки 40-го — всі, з ким був якийсь зв’язок. Ці два офіцера та Зелений за лічені години розробили методику, приблизні маршрути виходу та змогли донести до всіх, з ким змогли зв’язатися, план виходу з “котла”.

— Яка була методика?

— Західна частина міста виходила за таким планом: спочатку мали віходити ті, хто був ближче до виходу, а Їжачок та Скорпіон — прикривати їхній відхід. А з боку східної частини міста, навпаки, поступово залишали крайні позиції, відступаючи до Миронівського. План щодо східніої частини вдалося реалізувати без проблем, наскільки мені відомо. А з “хрестом” і західною частиною виникли проблеми.

Їжачок і группи Скорпіона та Кіно, що стояли поблизу Комуни (примикає до Дебальцевого із заходу), вели активні бойові дії з противником, що захопив “хрест” та навколишній приватний сектор. Дебальцеве на той момент було повністю захоплене. Тобто наші позиції на Комуні були останіми боєздатними частинами із заходу міста. Ці позиції мали б захищати місто від атак з Вуглегірського напряму, але змушені були розвернути гармати і працювати по місту. Останні години супротивник підійшов на дистанцію близько 600 метрів, але з будинків носа поткнути боялись. Іжачок і Яндекс вели вогонь з “Рапір” під прикриттям наших стрільців. “Рапіри” розвалили практично всі будинки тієї частини (будинки, що виходять на Артемівську трасу), оскільки там переховувались “чечени” та інші “обурені шахтарі”.

— Чечени?

— Так, Їжачок розповідав, що ті, хто їх атакував, викрикували “Алах Акбар” і йшли під кулі мов навіжені.
Була домовленість, що наші з Комуни відходять на “Галявину” (база 128-ої) і там з їхніми хлопцями виходять. Проте, наших 128-ма не дочекалась і на “Галявині” нікого не було, окрім мін сепарів, які туди падали. Там знищили залишки нашої техніки.
Далі виходили невеликими групами. Дорогою підбирали тих, хто заблукав. Під час переміщення групп з ними був зв’язок і їх переміщення відстежувалося нашим “Зеленим”, який інтуїтивно по карті та по інформації від самих груп розбирався, де розташовані сили противника, які можуть завадити нашим вийти. Зелений давав координати можливих або фактичних точок противника на шляху группи і їх накривали артилерією. Таким чином групи достатньо безпечно проходили до зони, де їх зустрічали наші.

— Чому раніше не почали виводити?

До останнього намагались утримати Дебальцеве. Ворог зазнав жахливих втрат. Там були місця, де все було просто завалено трупами.... здавалося вони ось-ось мають закінчитись, але їх було забагато.

— Як вважаєте, вище командування розуміло, через які помилки це відбувається?

— Я думаю, до кінця саме командування, я маю на увазі верховне командування, не отримувало повної інформації про те, що відбувається.

— Тоді офіційна інформація надходила з запізненням. Тобто там це вже сталося, а нам повідомляють... Зокрема, 17 лютого протягом першої половини дня повідомляли, що ситуація контрольована...

— Бо в нас є стара “радянська” система, коли негативна інформація приховується на кожному рівні командування...

А чим вище таке замовчування “неприємних ситуацій”, тим гірше. Тому що одна справа, коли п’яний Шаріков скоює ДТП і втікає з місця події і командир не повідомляє про це нагору, а зовсім інша — коли починається розвал фронту, але ще декілька днів сподіваються на те, що це якось само собою нівелюється і розповідають, що все в порядку.

— Зверху могли не знати про проблеми із командуванням штабу сектора?

— Могли не знати, тому що їм не доповіли. Їм до останнього подавали напівправду: розповідали, що противник зазнає величезних втрат, все прекрасно... Так, ми оточені, але ночами нам підвозять боєприпаси, ми вивозимо поранених. А потім раптом розстрілюють спочатку одну колону, вона проривається із втратами, потім зникає зв’язок з командуванням штабу сектора. А потім виявляється, що місто вже здано.

І саме з цим — з цією системою — ми маємо боротися, аби більше не допускати подібного. Не допускати більше “Дебальцевого”.

Джерело: УНН
Підписуйтесь на паблік-чат УНН у Viber та канал новин у Telegram
Загрузка...