Українські Національні Новини
інформаційне агентство
Ми знаємо все і навіть більше
Публікації: Суспільство
137055

"У мене вкрали мій Бердянськ": лист із окупації

"У мене вкрали мій Бердянськ": лист із окупації

УНН публікує лист молодої жінки, яка разом із сім'єю залишилася в окупованому Бердянську

КИЇВ. 2 травня. УНН. Багато українців опинилися під ворожою окупацією. Зараз вони пристосовуються до життя в нових умовах, прагнуть вижити і одного разу, зовсім скоро, знову прокинутися в Україні.

УНН публікує без змін лист із окупованого Бердянська.

"Моє маленьке місто Бердянськ… Моя любов. 26 лютого до нашого міста зайшли російські війська. Ми не встигли відійти від вибухів по всій Україні і як ракова пухлина Землі до нас приповзли на танках і БТР ці жалюгідні "братики". Перше, що було всередині - сильний пронизливий страх. Спочатку ще працювали сирени. Так було моторошно. Серце стукало так швидко, що ось-ось і вискочить. Але треба думати не про себе, а про дитину. Включався здоровий глузд. Ми ховалися в коридорі.

Чому ми не поїхали - спочатку навіть не думали взагалі кудись їхати. Здавалося, що мине тиждень, два, ну, може три і все закінчиться. А все тільки починалося. Усвідомлення, що потрібно їхати в мене прокинулося в середині березня. У нас ночувала сім'я переселенців з Маріуполя: розповідали, як жили в підвалі, як пили талий сніг, як мародерили магазини їжі, щоб просто вижити. Тоді я запитала чоловіка: "Може виїхати?" А що чекає нас? Було багато розмов... Одну з перших колон з Бердянська жорстко обстріляли градами. Було жахливо. Тоді мало не загинула дитина, їй було рік і 10 місяців. Були постійні обстріли міст, тому моя сім'я стала проти виїзду, і ми вирішили залишитись: почали витрачати гроші на закупівлю круп, борошна, усіх необхідних товарів для життя – хімія, дитячі підгузки, м'ясо, овочі. Але тут у Бердянську стався дефіцит ліків. З усіх аптек стали зникати ліки швидкої допомоги для сердечників, медикаменти для дітей та просто будь-якого спектру. Пок були зелені коридори - аптеки поповнювалися, але тільки в одному місці. Для цього потрібно встати о п'ятій ранку і зайняти чергу, щоб о десятій зайти одним з перших. І так було щодня. Швидко рідшали товари на полицях супермаркетів АТБ, Сільпо, Велмарт. З полиць зникли миючі засоби, хімія, цукерки, консерви. Ніхто не міг припустити, що вони так швидко закриються. Все тому, що вони відмовилися від співпраці з окупантами.

Як тільки захопили будівлю мерії – на вулицю вийшли люди. Вони збиралися щодня біля будівлі міськвиконкому: співали гімн, кричали гасла та гнали окупанта геть. На жаль, я була лише один раз. Весь цей час чоловік не пускав мене, заради моєї ж безпеки. Могли бути будь-які провокації. Людей було дуже багато. Ішли із прапорами, скандували фрази. Пізніше – викрали наших активістів. Першим зник Віталій, директор турфірми "Темерінда", але люди все одно збиралися. Тепер біля самого моря. Одного разу я таки прорвалася. То була мирна акція. Стояла невеличка купа людей, 40-50 осіб. Усі співали пісні, одна з них була "Червона рута". І тут я розплакалася. Скільки було застіль із цією піснею, а тепер ми стоїмо на вітрі та співаємо. Було боляче. Серед натовпу були браві літні жінки, вони так хвацьки співали. Трохи далі стояли молоді хлопці з великами. Вони теж тихо підспівували. Хтось тримав прапор. І тут мене пробрало… Я не одна. Вони також хочуть всі бути в Україні, як і я.

Потім забрали ще одну активістку. Тетяна Типакова – директор турфірми "Join Up". Фарби почали згущуватися. Вже людей стало не так багато. А ось як закінчилися мітинги пам'ятаю добре. Люди збиралися щодня о 12-й. Того дня по місту стало багато патрулів, росіяни ходили по п'ять людей, всі в масках. Біля сцени біля моря поставили дві військові машини, вони нагадували автозаки. Того дня мітинги припинились. І зник зв'язок. Як би там мені не говорили, але Бердянськ чекає на своїх визволителів. Люди просто дуже бояться. Ми точно не знаємо, скільки людей пропало. Але відомо, що багатьох утримують у колишній колонії №77. У нас був удома хлопець із Маріуполя. Він розповів, як його допитували, як затримали на блокпості. Дві доби він провів у камері. Світла не було, температура була нуль, камери не опалюються. Першу добу про нього просто забули. Людина з московським акцентом агітувала залишитися у Бердянську та працювати у народній міліції. Він відмовився. Той погрожував тим, що його заберуть націоналісти на фронт, як він приїде до Запоріжжя. Але хлопцю пощастило. Він поїхав до своїх близьких в Україну і, дякувати Богу, вже не в окупованому місті, як ми. А ми, бердянці, дуже чекаємо на перемогу та звільнення. Мій брат дуже просив мене бути нейтральною, не показувати своїх емоцій. Адже це допоможе врятувати життя. Він воював за Україну, тяжко поранений. Ще більше боюся, щоб ніхто зі зрадників не знав про мого брата, адже росіяни ненавидять родичів військових. У сусідньому селі за це ламали пальці та знущалися.

Багато наших сіл кинуті напризволяще. Замовчується страшна статистика. Наприклад, у районному центрі Більмак (Кам'янка – ред.) рашисти ходять будинками, питають, де молоді дівчата. Своїх дочок люди ховають у льох, підвали. Дуже бояться насильства. Не можна без довідки, дозволу покинути село. Навіть на велосипеді. У багатьох селах є гуманітарна катастрофа. Люди лишилися без пенсій, ліків. Якщо в місті місцеві жителі діляться рештками медикаментів, то там уже зникли всі запаси. Наша родичка живе у Пологах. Це місто відірване від цивілізації. У неї проблеми зі здоров'ям, у її чоловіка – теж дуже серйозні. Вони викликали швидку кілька разів. Ніхто не приїхав. А це районний центр. Коли в місті настає ніч, світло вмикати не можна. Інакше стрілятимуть по вікнах. Такі порядки були встановлені новою владою російських "братиків". Дуже шкода старих людей. Але всі вони чекають, чекають на перемогу України.

Два дні тому мені писав мій родич: “Мама мене звинувачує, що не можу приїхати у Пологи. Але туди не їздить транспорт. Я обдзвонив усіх. І всі відмовили – друзі кажуть, що це самогубство їхати у цей час. А вона кричить: Тобі наплювати на нас…” І як йому довести, що це страшна реальність - безвихідь.

Днями була у школі, де раніше працювала. Чесно, до війни я все думала, що мені варто поміняти сферу діяльності. Іду повз свою школу, не втрималася, зайшла. Зустрічаю своїх колишніх колег, обіймаю.
-*****, ти що, вирішила повернутися.
- Так, ні, що ви…Зайшла привітатись.
- А в нас була педрада про закінчення навчального року. Так мене сьогодні одна вчителька провокувала: “А що ви робитимете, Іванно Іванівно (ім'я змінено), якщо вам скажуть працювати на росіян чи застрелять. Ти, що досі не зрозуміла, звичайно, мене застрелять. Усі знають, що я живу в Україні. Крапка.

Так, ходять чутки, що вчителів вивозитимуть у Крим на перекваліфікацію за російськими програмами. Але на даний момент у нас такого розпорядження не було. Дасть Бог, перше вересня вже буде в Україні. Я молюся за це. Адже лінійка у нашій школі чутна на всю вулицю. А діти. Вони так подорослішали. Погляд став як у дорослих. Це вже покоління дітей війни.

Знаєте, я ж живу в російськомовному місті. І наша школа також російськомовна. Отож було дивно чути, що частина вчителів перейшли на українську мову. Ні, у нас завжди була і буде свобода слова. Але, мабуть, через цей біль вони заговорили. Щиро. Без тиску. Це йшло зсередини. Зустріла свою улюблену вчительку. Сини живуть у Запоріжжі.

– Ви не поїхали? - питаю я в неї.

– Що ти... Куди? Мама старенька, дорога важка. Та й куди. Будемо тут, – відповіла вона.

І так з кожним… Ніхто не хоче кидати свій дім. Всі проросли корінням.

Є одиниці, хто виїхав. Здебільшого молоді хлопці. Хтось винаймав житло, хтось рятував сім'ю та дітей. А я дивлюся в Інстаграм і бачу ролики "У мене немає дому”… Зринає думка - у мене вкрали моє місто, мій Бердянськ. Він перетворився на величезну в'язницю. Гра на виживання. Купити крупи, макарони, підгузки. Купити памперси – взагалі проблема. Люди наживаються на війні. Найдешевші підгузки коштували 200 грн. Тепер їх продають по 600. Ціни зростають кожен день. Прикро, дуже прикро. Весь час доводиться вибирати. Гречка - 80, макарони - 75, булгур - 70, цукор був по 90. Зате я навчилася випікати пиріжки. Уже не купуємо печиво - їмо свої вироби. Туго тільки з газом. Його відключили перед 8 березня. І пішло опалення, гаряча вода, тому що у нас газова колонка. Нас звільнили від тепла. Так шкода було дитину.Спершу спали в шапках, на вулиці мінус був. А у квартирі 11 градусів. І дуйчик включати не можна, щоб не перевантажувати електромережу. Як пояснити дитині, чому так холодно?

А тепер страшна правда про мародерів нашої області. Із Запоріжжя у березні прийшла допомога для міста. Доїхала лише до села Дмитрівка – це 40 хвилин від Бердянська. Було оголошення, що, мовляв, приїжджайте, хто має транспорт. Коротше, хто приймав гуманітарну допомогу – той і нагріб, хто приїжджав – теж тарився. А через кілька днів гуманітарка опинилася на ринку. За казковими цінами. Народ, ау! Ви що не вірите у карму? Бог в допомогу. Все повернеться. Ще одна з проблем міста - це переведення в готівку грошей. У місті залишилося два працюючі банки - Приват та А-Банк. Черга починається з пів на 6 ранку і до перемоги. Кажуть, готівка закінчується. Переведення в готівку є в магазині Zеркальний. Але це обдиралівка. Спершу брали 10%, а тепер 15%. Із приїздом переселенців з'явились фальшиві гроші. В інтернеті багато варіантів перевести в готівку і за 7 і 8 відсотків…

Небезпечно ходити з телефоном. Можуть відібрати. У жодному разі не можна, щоб у телефоні знайшли фото, відео військової техніки. Можуть побити, забрати. Чоловіків взагалі можуть роздягнути до трусів. Шукати татуювання. Це так принизливо. Так було при мені: роздягли хлопця, але нічого не знайшли. Відпустили. Обійшлося.

Сьогодні був дзвінок від знайомої. Почали ходити по квартирах. Запитують, хто живе, просять показати паспорт, питають, чия квартира. Як так? З автоматами та новоспеченим поліцейським. Ну, серйозно. А якщо мене не буде вдома. Я прийду з дитиною, а тут: "Здрастуйте, ви тут більше не живете".

Зустріла подругу. Вона мешкає в районі Слобідка. Ішов патруль і питав – хто де живе. А бабуся – навіщо вам, хлопці. Так ті відповідають: "Як навіщо? Ми житимемо тут". Голодні, холодні, ще й хочуть жити у чужих будинках. Ах ви, асвабадітєлі... Все накриває – поїхати чи не поїхати. Вже складені валізи. А всередині страх. А раптом не треба? А хто допоможе мамі? І так накриває. Коридору немає. Ми у блокаді. Виїхати можна було за 1500 грн автобусом. Або 3-4 на легковій своїй. Але зараз все глухо. Ідуть бої.

Що ми робитимемо якщо нас відбиватимуть? Будемо ховатися. І чекати на звільнення. Але ми й досі чекаємо. І віримо. Інакше навіщо це все?"

Після отримання листа редакцією УНН стало відомо про смерть брата авторки листа, який воював за Україну. Приносимо щирі співчуття його сім'ї та близьким. Герої не вмирають!

Джерело: УНН
Підписуйтесь на канал новин УНН у Telegram