КИЇВ. 19 липня. УНН. Дар'я та Віталій – молода подружня пара, що опинилася в епіцентрі “різанини”, що сталася в Київській області. Першого ж дня вторгнення окупанти увійшли до Димера. А у березні Віталія взяли в полон. Дар'я опинилася перед невідомістю - зв'язку з чоловіком не було і про долю Віталія вона нічого не знала. Подружжя розповіло УНН про те, що відбувалося за “зачиненими дверима” полону, і як їм вдалося вижити.
Віталій: Ми знаходились у моїх батьків у селищі Димер Вишгородського району, Київської області. Російські військові зайшли туди першого дня війни. Відразу ж були “обрубані” всі засоби комунікації, відключено електрику та воду.
Дар'я розповідає, що на другий день війни був підірваний міст на підході до Києва (на межі річки Тетерів), що також ускладнювало виїзд. На той момент російські військові розставили блокпости по всьому населеному пункту. Виїхати було вже неможливо.
Дар'я: На початку березня від сусідів пішла чутка, що росіяни ходять по домівках, і диктують свої правила: хвіртка має бути відкритою, якщо ні — будуть стріляти, собаки мають бути на прив'язі, якщо ні — постріл.
Одного дня ми вийшли з Віталіком у двір, щоб спробувати зловити зв'язок. На той момент моя мама евакуювалася з Ірпіня, я намагалася до неї додзвонитися. У момент, коли ми стояли з двома телефонами, прямо біля нашого будинку проїхали три БТРи. З одним із солдатів ми перетнулися очима. Ось тоді розпочалася сильна паніка.
Людей на вулицях у селі практично не було. А коли ходили, то з білими пов'язками. На машинах їздити було небажано. Ми чули, що вони вбили чоловіка, він їхав машиною до своєї крамниці і його застрелили. У центрі росіяни давали “гуманітарну допомогу” і знімали це на відео для своїх каналів. Їжа там була із наших пограбованих магазинів.
Віталій: В останні два тижні, перед відходом з Київської області, вони почали «зачистку» та пошук усіх, хто міг завдати їм «дискомфорту» та опір. 24 березня черга дійшла нашої вулиці. Цікаво, що в інших людей вони обшукували абсолютно все. Заглядали в кожну щілину, город, горища тощо. У нашому ж випадку, прийшли виключно за мною, не заходили навіть до кімнат, тільки до нашої.
Дар'я: Вони (окупанти – ред.) постійно стріляли "холостими", щоб люди боялися виходити, і сиділи по домівках. Цей звук ми пам'ятаємо досі, він напевно був страшніший, ніж вибухи та літаки.
І ось пролунав постріл на нашій вулиці, і ми підготувалися. Всі сиділи по своїх кімнатах, «зустрічав» солдатів тато Віталіка.
До нашого двору зайшло четверо росіян. Двоє зайшли до будинку, решта стояла біля входу. Перше, що вони запитали – скільки людей у домі. Батько Віталіка тільки встиг сказати «син», і вони одразу попросили відвести до нього.
Віталій: Окупанти прийшли саме за мною, оскільки мене кілька разів знімали з квадрокоптера. Я ловив зв'язок на городі, в деяких місцях можна було навіть упіймати 4G. Але дуже рідко, і на кілька секунд.
Дар'я: Ми сиділи з Віталіком у кімнаті вдвох. Мама Віталіка та дружина його брата сиділи в іншій. Один зайшов до нас, попросив Віталіка вийти та зняти одяг.
Віталій: Розділи до пояса. Оглянули — чи немає «заборонених» татуювань. Перевірили палець – чи немає мозолів від натискання на курок. Плечі – чи немає слідів від носіння зброї. Далі взялися за телефон. Телефон був не мій, а батьків. Вирішив свій сховати і видати телефон батька за свій. Папа – колишній військовий, і кілька фотографій з непотрібною інформацією вони все ж таки знайшли. Але це було неважливо, адже вони спочатку вирішили забрати мене, і поводилися ввічливо, аби не лякати батьків. Насправді ж, хлопців, які були вдома самі, вони забирали вкрай агресивно били, ламали щелепи та знущалися. Перед людьми ж поводилися адекватно, принаймні ті, хто прийшли до нас.
Дар'я: У мене забрали лише телефон. Солдати в будинку поводилися дуже погордо, як королі. Один запитав у мене, чи немає “забороненої літератури”. Я не зрозуміла його питання, але показала, які книги є. Батьки мали книги Лермонтова – його це влаштувало. Перевірили документи Віталіка. Росіянам не сподобалася київська прописка. А також побачили канали новин у Telegram, що їм теж дуже не сподобалося. Один із окупантів, читаючи новини в каналах, сказав іншому з подивом: “нас тут орками називають”. До інших членів сім'ї вони навіть не зверталися, і не заходили до кімнати.
Прозвучала фраза «Забираємо». У сенсі “забираємо”? Ми ж знаємо, що Віталік невійськовий, не АТОшник, нічого не фотографував, і нікому жодних даних не передавав.
Мама Віталіка ставала навколішки, благала нікуди не забирати. Плакали всі та просили. Але вони холодно сказали «Ні. Якщо все буде добре, то через 2-3 години ми його повернемо»
Звичайно, вони не сказали, куди його відвозять, і де його шукати, у разі чого.
Коли вони його забирали, то сказали взяти паспорт, що був зі мною у кімнаті. Він забіг, ми переглянулися, поцілувалися, ніби востаннє. Це було дуже страшно, ніхто з нас не розумів, що буде далі. Забрав паспорт і пішов до них.
Віталіка вивели з дому, як злочинця, одягли кайданки, і головою вниз посадили в машину.
Віталій: Мене відвезли до ливарного цеху на заводі «Вікналенд». Він знаходиться за 15 хвилин їзди від будинку. Очі були зав'язані - натягли каптур на голову і обмотали скотчем. Руки спочатку були в кайданках. Після приїзду наручники зняли і вже скотчем обмотали руки.
Спочатку був допит. Приставили до стінки, почали ставити запитання. Так як вуха були замотані скотчем, кілька запитань я не почув. Це викликало у них агресію, один з «смотрящих» зробив три постріли біля вуха з криками: «а так чутно?» Після цього, приставив автомат до коліна, і сказав: «контрольний у чашечку», але куль вже не було. Загалом прийом був не найпривітнішим. Один солдат поводився неадекватно, кричав, що чеченець, і відрубає мені голову. Не думаю, що він ним був. Не було акценту. Просто п'яний солдат. Хотів довести, що це ЗСУ обстрілюють будинки. Запропонував мені «сісти за міномет та подивитися, хто насправді обстрілює». Прекрасна ідея, але я відмовився.
Один із солдатів став на захист, і попросив не чіпати мене, сказавши, «він нормальний хлопець, не буде нам брехати». Як виявилося, цей солдат дійсно був найадекватнішим. Він казав, що не хоче воювати і не знав, що так буде. Хотів поїхати додому, але знову ж таки, за його словами, його за це вб'ють, якщо самовільно поїде.
Після цього допиту вони завели нас у компресорну, де вже сиділи полонені. Загалом нас було, на той момент 20 людей. Серед нас була одна жінка років 60-ти. Пізніше ще двох привезли із сусіднього села. За словами "старости", буквально переді мною відпустили ще 20 осіб. Було до цього 40. Цей час ми провели на підлозі зі зв'язаними руками та закритими очима.
Зручностей жодних, годували прокислою кашею. Була лише щілина у стіні, через яку ми потім дивилися і дізнавалися – день зараз чи ніч.
Дар'я: Увечері тато Віталіка пішов до “головного” у селі, якого призначили росіяни. Той сказав, що в них є полонені, швидше за все, його син там.
Тут хоча б виникла надія те що, що він живий. Як виявилось, там було кілька місць, де тримали полонених. В одному з них був Віталік. Того дня він не повернувся.
Віталій: Особисто мене не катували, не дійшла черга. Але, на превеликий жаль, так пощастило не всім. Був свідком чотирьох катувань. Вони це робили відразу біля входу нашої компресорної, щоби ми чули це все. Бив якийсь офіцер, його називали “НКВДист”. Бив за настроєм. Якщо гарний – просто бив. Якщо людина “АТОшник”, якось пов'язана з військовими структурами або його зловили з чимось – били дуже сильно. Перше, що він робив – ламав палець. У процесі міг ще ламати. Потім уже запитував. Будь-яка затримка, пауза, слова «не знаю» - каталізатор агресії. Він за це дуже бив. Бив за те, що людина говорила українською мовою. Кричав, що не розуміє, і вимагав говорити російською. Але хлопці російської, банально, не знали, не могли сказати й слова. Все життя – українська мова. Ось така денацифікація і “звільнення”. Коли хлопець уже лежав на підлозі від отриманих ран – його змушували вставати. Якщо він не вставав, то росіянин стріляв. Так що всі намагалися підніматися. Був момент, що хлопця сильно били, той упав на землю, йому почали кричати «вставай, інакше стрілятиму». Я почув постріл і подумав, що все. Але виявилося, стрільнули повз, і хлопець, таки, зміг підвестися.
Особливо сильно діставалося хлопцям після їх приїздів з «операцій». Вони їздили в Гостомель, на “допомогу” своїм. Втрачали своїх, приїжджали, витягували одного з полонених і дуже сильно били.
Особливо запам'яталося, як вони їздили до Сухолуччя. Там, знову ж таки, за їхніми словами, вони зіткнулися із розвідниками ЗСУ. Була невелика сутичка, в якій вони втратили хлопця. Повернулися, витягли полоненого із цього села, і почали жахливо бити, зламали руку. Робили це з криками: «розповідай що знаєш, через тебе загинув наш хлопець, він навіть муху за своє життя не скривдив». Не скривдив муху, але приїхав убивати українців. Круто.
Катували різними способами. Здебільшого били і ламали пальці, але часом били шокером, стріляли біля вуха, били гумовою палицею. Але, наскільки я знаю, конкретно в нашому закладі нікого не вбивали. Навіть відпускали, але декого відвозили до Гостомелю та на білорусь – тих, хто пов'язаний із силовими структурами.
Найцікавіше почалося 25 березня. Ближче до вечора почалося божевільне бомбардування від наших військових по позиціях та складах у “Вікналенді”. Це було круто, хоч ми нічого не бачили, а тільки чули, ми чудово розуміли, що у росіян справи йдуть не дуже. Їхні крики та біганина були найкращим подарунком від ЗСУ, та бальзамом на душу. На жаль, як удалося почути, втрат від цього бомбардування у них не було. Але склад боєприпасів був повністю знищений. Детонувало всю ніч. Дуже гарна робота. Бочки літали по всій компресорній. Кожен із наших хлопців переживав цей момент по-своєму. Хтось різко почав їсти прокислу кашу, хтось плакав, хтось ховався, хтось молився. Попадало майже по нам, але якось пощастило, що все було поряд, та не по нам.
Дар'я: Наступного дня, після того, як його забрали, я не знаходила собі місця. І тут, близько 16 години, почалися дуже сильні вибухи. З нашої оселі дуже добре видно центр села, і видно було місце, де могли тримати (там і тримали) Віталіка. Місце покрилося чорним димом, все горіло… це були найсильніші вибухи за весь час. Як виявилось, наші пішли у наступ, щоб звільнити село.
Дивне почуття, коли ти бачиш, як усе там горить та розумієш, що там може бути твій чоловік. А ти просто стоїш і спостерігаєш. Я була безсила. Але я молилася безперестанку.
Віталій: Ближче до півночі зайшов росіянин. Той самий, який був з «адекватних». Він сказав, що ми трохи посидимо самі, вони зателефонували до поліції, і ті приїдуть, і випустять нас. А вони їдуть. Це було чудово. Шалена радість. Збиралися вони дуже довго, близько шести годин. Приблизно о шостій ранку поїхали. Постійно щось виносили і складали у свої "урали". Техніки було багато, по звуку чути було. Людей теж дуже багато – тупіт, голоси, десятки людей. Загалом, не дивно, вони ж там жили. Потім вони поїхали, і я почав чекати на поліцію. Нерозумно було думати, що вони говорили про нашу. У таких умовах трохи інакше мислення працює. Ми швидко зорієнтувалися і зрозуміли, що вони говорили про свою, яка базувалася в Катюжанці, і, звичайно ж, ніхто випускати нас не збирається. Вирішили почекати годину і виламувати двері. Ми чули, як вони обмотували їх ланцюгом і замикали на замок. Але що робити, була надія, що ми зможемо їх банально зігнути ударами і вилізти в щілину.
До нашої величезної удачі, рівно о 7-й ранку зайшов сторож, який знав, що ми тут, і прийшов звільнити. Насилу виламавши кувалдою замок, він нас випустив, і ми розбіглися, хто, куди. Бігти було страшно, постійно оберталися чи немає росіян, і треба було дивитися під ноги.
Як виявилося, через 30-40 хвилин вони повернулися за нами. Сторож сказав їм, що бранці пішли. Ті «махнули рукою», і забрали речі, що залишилися. Але вони приїхали виключно за нами і, я так розумію, хотіли забрати з собою. Як і багатьох інших забрали до цього в Гостомель, а звідти на білорусь та росію.
Дар'я: Вранці 26 березня в хвіртку постукали. Мама Віталіка відчинила двері, а там стояв він… Знесилений, брудний, але з усміхнений, що нарешті вдома. Головне, що живий. І абсолютно неушкоджений. Для мене це було справді диво. Він прибіг ще з двома хлопцями, їхнє село було далі, тож вони попросилися перепочити.
Ми їх нагодували, дали їжі, і вони вирушили в дорогу. І тут тато Віталіка забігає до хати і кричить, що росіяни приїхали. Мене просто почало трясти, а Віталіка… Ти можеш собі уявити, людина як годину, з полону втікла?! Вони були за три будинки від нашого, постояли та поїхали. Як з'ясувалося потім, вони питали де знайти “атошників”, ТРО і тд.
Віталій: Мій полон був із 24 по 26 березня. Мені цього вистачило. Комусь щастило більше, комусь менше. Один хлопець просидів 24 дні. А один — менше за добу. Пішли вони наприкінці місяця. За кілька днів ми вирішили намагатися поїхати до Києва. Вже тоді, коли були певні, що росіян не залишилося. У селі було справжнє свято: люди виходили на вулиці, плакали, сміялися нарешті ніхто не ховався.
Дар'я: Евакуюватись було дуже страшно. Машиною ми їхати не ризикнули. Нас довіз тато Віталіка до села Демидів. Там разом із Червоним хрестом ми йшли до мосту. На своєму шляху бачили підірвані будинки, речі, що згоріли, обстріляні машини, воронки, стирчали міни. Весь час треба було дивитися під ноги. Перейшли міст, там були понтони для людей, йшли пішки. Нас зустріли наші військові. Спочатку у мене був сильний страх, після росіян плюс у Віталіка росіяни забрали паспорт. У мене його теж не було, бо за тиждень до війни ми розписалися, і я подала документи на зміну прізвища.
Але боятися не було чого, наші зустріли з посмішкою. Ми їм усе пояснювали, а вони нам побажали добре відсвяткувати весілля. Це кардинальна різниця між солдатами, її видно навіть по очах. Звідти нас посадили в маршрутку без вікон, і привезли в безпечне місце, на нас чекав мій брат. На місці нас опитали, запитали, що з нами було, і допомогли прийти до тями.
Нині ми, фактично, повернулися до життя. Віталіка мучать кошмари, безсоння. Іноді виникають флешбеки, спочатку були сильні нервові тики, зараз набагато менше. Є страх гучних звуків, страшно виходити з дому одній, бувають панічні атаки. Ще посилюють усі новини. І звичайно те, що Київ не в безпеці, ми весь час напоготові. Думаю, надалі ми звернемося до психолога.
Ми не можемо жити “на повну”. Розуміння того, що в інших селах та містах зараз відбувається те саме, що пережили ми, а де й гірше – не дає нам такого права. Ми скасували своє весілля, усі плани. Ми нікуди не ходимо розважатися та гуляти. Зараз найголовніше — це перемога та свобода країни. Ми просто хочемо, щоб усі люди були живі, щоб сім'ї були у своїх будинках, щоби діти не ставали сиротами, а батьки не ховали дітей.
